Роману Юрчуку – 24 роки. Крайні 5 із них він провів на візку. Хтось міг би розкиснути, впасти у депресію. А він дивиться на всі обставини через призму підліткового максималізму в поєднанні з мудрістю 90-річного дідуся, продовжує жити, відстоювати свої переконання, мріяти. Найбільше ж не хоче «підсісти на фінансовий кокаїн» або ж іншими словами – залежати від випрошування коштів у різних людей натомість, щоб самостійно працювати і їх заробляти.
Складну травму шиї, що стала причиною паралічу ніг та рук, хлопець отримав у 19, а своє 20-річчя «святкував» у відділенні інтенсивної терапії Публічного шпиталю №4 (Люблін, Республіка Польща). Без свідомості…
Інвалідність до кінця життя?
Ще зі школи Роман займався плаванням і не раз чув застереження від тренера «не бавитися з водою». Адже один невдалий стрибок – перелом шийного відділу хребта та інвалідність на все життя. Це ще у кращому випадку, бо ж усе може закінчитися і смертю.
Тож, як тільки хлопець прийшов до тями після довгої коми та не зміг відчути більшу частину свого тіла, його першим питання було: що він пошкодив. Батьки неохоче сказали, що це травма шиї. На що він відповів:
– Я буду на візочку все життя.
Похмурі та розчаровані мама з татом зблідли. З одного боку, не хотіли нічого казати Романові, а з іншого, – самі не вірили, що їхній син більш ніколи не зможе ходити. Все видавалося просто страшним сном, який от-от має закінчитися.
Ще й польські лікарі повторювали:
– Все бенджє добже!
Привезти машину з-за кордону
У 2016 році Роман закінчив навчання у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій за спеціальністю «Програміст, молодший спеціаліст». Отримав диплом, а згодом поїхав у Данію привезти автомобіль. Спершу його мав супроводжувати інший водій, аби в дорозі назад могли час від часу змінювати одне одного. Проте в останню хвилину все змінилося і хлопець поїхав сам.
Автобусом до Варшави, літаком до Орхуса в Данії. І от Роман уже їхав автівкою до України. Він гарно запам’ятав Данію, частину Німеччини… На тому спогади завершуються…
Прокинувся юнак уже в одній із лікарень Польщі. Травма спинного мозку на рівні шийного відділу хребта, закритий перелом кістки правого стегна, відкритий перелом лівої гомілки, забій легень… Він пробув у комі майже тиждень, далі ж лікарі ввели його у стан штучної коми ще на 18 днів. Боялися, що больовий шок від усіх ушкоджень завдасть іще більшої шкоди організму.
Трохи згодом поліція Польщі з’ясувала, що за трохи до аварії хлопець гарно поснідав на заправці. Після довгої дороги та неможливості відпочинку, втома і смачна їжа зробили своє… Навіть кава не допомогла, бо біля містечка Гавролін він на мить заснув і… з’їхав з дороги. За іншою ж версією на шлях міг вибігти якийсь звір.
Загалом Роман пробув у польському шпиталі, де з ним займалися пасивною реабілітацією, 3 місяці. Лише наприкінці листопада того ж року разом із батьками повернувся до Луцька.
Щодо Реабілітаційного комплексу «Агапе Україна», то про нього Роман дізнався ще в реанімації. Втрапити до цього закладу зміг у березні 2017-го. До цього ж – побував у іншому центрі.
Юнак каже, що фізичні терапевти в «Агапе» загартовували його і фізично – вчили, як адаптуватись до життя на візку та стати більш незалежним, і психологічно – не боятись будь-яких викликів та перешкод. Окрім того, пояснили, чому важливо бути адвокатом свого тіла. Адже сторонній людині складно допомогти комусь, хто має інвалідність, допоки вона не почує і не зрозуміє, як це зробити правильно.
Четверо вірних друзів
– Живу я в квартирі на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку (тобто без ліфта – авт.), тому цілодобово зі мною четверо друзів під назвою перша, друга, третя і четверта стіна, – жартує Роман. – Карантин нічого не змінив. До, під час і після нього – постійна самоізоляція та «кімнатний» синдром.
Попри це хлопець працює, веде активний спосіб життя і насолоджується кожною його хвилиною. Двічі-тричі на тиждень завдяки друзям виходить на вулицю. Хоча через його інвалідність багато пріоритетів змінилися і дехто зі знайомих просто віддалився. Однак, Роман не засмучується:
– Я знав, чого мені очікувати після травми, тому не розчаровуюсь, а йду вперед.
Ми зателефонуємо вам за пів року
Довший проміжок часу Роман дуже хотів знайти роботу. Він склав резюме, розмістив його на різних сайтах, спілкувався у телефонному режимі з десятками представників різних компаній. Та щойно по той бік слухавки чули, що хлопець має інвалідність, розмова припинялася.
За півтора року пошуків кандидатурою Роми зацікавилися двоє людей: одна з Луцька, яка пообіцяла за місяців шість зателефонувати, але так цього й не зробила, інша ж – із Харкова. Тільки, на жаль, хлопець не проживав у тому місті. Тож йому відмовили.
– Я розумів, що кількість моїх спроб дорівнює кількості шансів знайти роботу. Якщо не буду намагатися, то й не знайду, – наголошує він. – А ще пам’ятав приклад Ніка Вуйчича, якому тільки з 54 разу дозволили провести мотиваційний виступ.
Нинішню роботу Роман теж знайшов завдяки своїй наполегливості. Надіслав резюме на одне з підприємств. Вони відгукнулися, розпитали, пообіцяли сконтактувати і дотримали слова. Тож нині хлопець офіційно працевлаштований у потужній компанії.
Насамкінець, цей сильний чоловік бажає всім, хто не має серйозних проблем зі здоров’ям, не ігнорувати людей із інвалідністю – свідомо чи підсвідомо, а руйнувати у своїй голові догми і міфи про них. Адже вони теж можуть мати активну життєву позицію і бути корисними в суспільстві.
-
Fb
-
Tw
