«Агапе Україна» з нагоди своєї першої п’ятірки розповіла чотири історії людей, яких обставини змусили звернутися за допомогою до комплексу. Сьогодні остання п’ята історія.
Оксані Капішевській 48 років. Вона мріє знайти роботу, бо – це рух уперед, самореалізація та постійний дохід, мати пандус біля будинку, знову потрапити до Львова, аби скуштувати справжньої тамтешньої кави, та побувати в одному з таборів від організації «Джоні та друзі» у США.
Її часто називають «кришталевою» панянкою.
Більшу частину свого життя жінка провела у Луцьку. Через рідкісну хворобу, що має, її часто називають «кришталевою» панянкою. Хоча не всі знають, що народилася вона й жила до чотирьох років у Одесі. Тож за характером – більше є одеситкою, що особливо відчутне в почутті гумору, оптимізмі та шаленій любові до моря.
Перші переломи кісток Оксана отримала ще в утробі мами. Правда, лікарі про це сказали батькам тільки через 2-3 місяці після її народження. Тоді ж і встановили діагноз – недосконалий остеогенез. Далі це проявлялося в тому, що дівчинка набагато пізніше за інших дітей почала сидіти. Ходити ж не могла зовсім. Вона не пам’ятає, скільки травм мала за все своє життя. Каже, більш як 100. Хоча рахувати припинила вже давно.
Здобути вищу освіту Оксана зважилась не відразу.
В Одесі родина жила дуже скромно: тулилися в одній невеликій кімнаті, митися доводилося на вулиці. Що робити з хворобою дитини, лікарі на той час не знали. Радили тільки їздити на море та приймати вітамін Д. Тому мама намагалася її хоча б якось загартовувати, аби до переломів не додавалися ще й застуди.
Однак невдовзі батьки Оксани розлучилися і вона з мамою переїхала до бабусі в Луцьк. З татом спілкування припинилося. За всі роки від нього отримала 2 листівки до Дня народження. Згодом, коли стала дорослою, вирішила знайти його і поговорити. Проте виявилось, що тато помер. У цілковитій самотності… Сестра ж чоловіка сказала, що йому було соромно за те, що не може нічого дитині дати, тому він не контактував із нею.
В Луцьку життя складалося по різному. Вистачало і гарного, і не дуже. Мама згодом вийшла вдруге заміж і в Оксани народилася сестра.
Про відвідування садочка не могло бути й мови. Через сильну ламкість кісток будь-який необережний рух закінчувався накладанням гіпсу чи шини, а для «кришталевої» дівчинки, яка постійно хотіла крутитись-вертітись, то могло бути вкрай небезпечним.
До школи її усе ж таки віддали, хоча й у 8 років. Про інклюзивні класи на той час навіть мови не було. Тож усе навчання відбувалося вдома, під контролем мами і бабусі. Її найліпшими друзями стали книги. Як тоді, так і зараз мали велику домашню бібліотеку і дівчина з радістю все перечитувала.
Здобути вищу освіту Оксана зважилась не відразу. Лише коли їй виповнилося 29, вступила на юридичний факультет до Волинського національного університету імені Лесі Українки. Законами вона ніколи особливо не цікавилась, натомість читала багато книг із психології і навіть думала, що було б чудово здобути спеціальність психолога. Якось дівчина поділилась мрією зі своєю подругою, однак та порадила їй обрати зовсім іншу професію – юриста. Того року, зовсім випадково і несподівано для себе, вона стала студенткою вишу.
На першому курсі викладачі боялися її.
– Коли почалися пари – лекції, практичні, я зрозуміла, наскільки цікаво дізнаватися про закони, права й обов’язки, побачила їх зовсім із іншого боку. Адже закони – це не лише про рамки чи обмеження. Якщо ними правильно користуватися, знати їхню суть, глибину, мораль, то це і є свобода. Нормальна здорова свобода, – каже жінка.
Навчатися було досить важко, особливо на першому курсі. З одного боку, були технічні проблеми: в корпусі, де відбувалися заняття, не було ліфта. Та що там казати, навіть пандуса нормального не було. Оксану доводилося підіймати на третій поверх, а потім спускати вниз на руках. З іншого боку, щодня було багато пар. Дівчина не встигала писати, тому мусила брати конспекти в однокурсників та переписувати вдома. Мама бігала в бібліотеку, приносила звідти необхідні книги. І так всі разом вони навчалися 6 років. Згодом почав падати слух, що теж є одним із симптомів «кришталевої» хвороби, тому її у візку ставили ближче до викладачів, аби могла їх чути.
– Навіть здорові студенти не витримували цілими днями бути на парах, – згадує Оксана. – А я була «дуже правильна» і витримувала.
В дівчини складалося враження, що на першому курсі викладачі боялися її, мали сумніви, чи вона зможе відповісти на їхні запитання, а тому намагалися зайвий раз не зачіпати. Однак усе змінилося, коли вони побачили, що на семінарах я була добре підготовлена, відповідала на питання, мала всі конспекти. Тоді вони її опитували з усією вимогливістю. Вона ж, як могла, відстрілювалася, відбивалася, відповідала, здавала. Згодом ось такі острахи змінила глибока повага.
Ми з церквою «Фіміам» вже близько 18 років йдемо життєвою стежкою разом.
У тому ж 2002 році, коли Оксана вступила до Лесиного вишу, в її житті з’явилась і студія «Творчість», яку організовували волонтери з церкви «Фіміам». Тут учасники виготовляли дуже гарні й ексклюзивні вироби. Зробити щось власними руками і подарувати витвір рідним, друзям в університеті, викладачам чи працівникам бібліотеки, приносило радість.
А в 2016-у жінка потрапила на відкриття реабілітаційного комплексу «Агапе Україна». Тоді вона не думала, що він їй колись знадобиться. Адже цей заклад для реабілітації людей, котрі отримали травму.
В Агапе вражає все.
Однак за деякий час хвороба Оксани взяла своє. Вона отримала переломи руки та ноги. Коли ж до всього додалися ще й проблеми зі спиною, їй довелося довго бути прикутою до ліжка. Більше пів року зовсім не виходила на вулицю. Коли ж усе почало зростатися, зрозуміла, що просто потребує якихось змін. І поїхала на 5 днів у реабілітаційний комплекс.
– В Агапе вражає все, – зауважує жінка – від пандусів, просторого приміщення та харчування і до ставлення доглядачів, фізіотерапевтів та інших працівників до людей. Також завдяки електровізку тут я відчула різницю між тим, коли тебе возять люди, і коли ти сам можеш вільно пересуватися… без жодних бар’єрів. Вдома я теж маю електровізок, але він, на жаль, ще вулиці не бачив, тому що відсутній нормальний пандус.
«Кришталева» панянка надзвичайно вдячна і благодійникам, котрі підтримують працю комплексу, і церкві «Фіміам», з якою вже багато років ідуть життєвою стежкою разом. Попри всі труднощі, з якими зіштовхується в житті, вона не втрачає оптимізму:
– Я люблю своє життя за все цікаве та несподіване, що в ньому є, а особливо – за велику кількість світлих людей. Дякую БОГУ за ЙОГО любов до мене. За те, що я живу, а не існую, ніби перебуваючи за межею цих страждань та проблем. Дуже хочу, щоб і інші люди відчули це теж. Впевнена, що за будь-яких обставин з БОГОМ можна бути щасливим.
Приєднуйтесь до нас в соцмережах:
-
Fb
-
Tw
