Біженці з Харкова
Поліна та мама Женя.

Німеччина. Тимчасове місце проживання 8 групи людей з інвалідністю, евакуйованих з України.

У мене перелом, шийна травма, я стрибала з містка і зламала С5 та С6.  Одинадцять років тому. У перші дні війни я не могла повірити, що взагалі таке може бути.  Я сиділа, з друзями листувалась і кажу їм: «Стріляють».  Вони не могли повірити в таке, з іншого міста, з Росії.  Так, у мене багато друзів із Росії.  Їм було боляче та соромно, що таке відбувається у нас.

Кілька разів у наш будинок були влучення, будинок горів.  Навіть снаряд двічі в одну воронку потрапляв.  Сапери приїжджали розмінувати, були здивовані, бо в одне й те саме місце влучало. Ми спускалися до підвалу, довгий час у підвалі просиділи без світла, без води, без нічого, на вулиці готували їжу, важко було.

У нас навіть не було сирен, у нас так стріляли, що жодних сирен не було.  У перший день війни у ​​нас відключили всю електрику, і я місяць, чи може більше, просиділа вдома.  Ми не могли спуститися ніяк, будинок трясеться, вікна трясуться.  Нам допомогли спуститися люди, коли стало погано і я сказала: «Мамо, мені страшно».  І вони нас спустили до підвалу.  Ми три дні були у підвалі.  А пізніше наша сестра з Києва передала ключі, щоб ми могли в центр  переїхати до її квартири пожити.

У центрі я познайомилася з дівчиною Свєтою, вона віруюча.  Ми з нею розмовляли і вона запитала: « А чому ви нікуди не їдете?  “А нам просто нікуди”.  І вона каже: «У мене є знайома Галина, яка займається такими людьми, як ви, вони возять, допомагають».   Я спочатку навіть не повірила: «Хіба таке буває, навіть держава від нас відмовляється, як звичайні люди можуть допомогти?» Вона «зв’язала» мене з Галиною.  Сьогодні ввечері ми дзвонимо, а вона питає: «Завтра ви вже зможете поїхати?»  Довелося трошки бабусю вмовити, бо в нас бабуся харків’янка корінна, вона народилася у Харкові, навчалася у Харкові, вона все життя практично прожила у Харкові, Другу світову прожила, їй 83 роки.  А тут довелося тікати звідти.

Наступного дня все, що ми мали, ми покидали в пакет.  Мій друг вивіз нас у Пісочин, а в Пісочинах нас чекали водії з «Агапе».  Нас забрали, привезли до «Агапе». З Харкова нас забрали бусами, моя Поліна і ще був один чоловік із нами, у них  переломи шиї , і вони весь час їхали лежачи.  Дорога зайняла в нас п’ятнадцять годин.  Як водій казав: «Чим ближче до війни я людей забираю, тим вони спокійніше і тихіше поводяться».  В «Агапе» ми, звісно, ​​розслабилися, там тихо, спокійно.  Ми довго не вірили, що й далі нас відвезуть у спокійне мирне місце, туди, де люди взагалі не чули, як свистить, стріляє, розривається, горить поряд.

Коли я приїхала сюди, мене ще мучили кошмари.  Мені досі сняться сни, де я ховаюсь по підвалах, по полях бігаю від цих бомб.  Мрію, звичайно, щоб це все швидше закінчилося, щоб ми всі знову мали щасливе життя в Україні.