logo

Моє падіння привело мене до Бога.

 Я не чекав, що Господь може так змінити мене.

Одну сестру у Христі, яку звати Наташа, Господь побудив поговорити зі мною, щоб я написав свідчення про себе. Я вважав, що не зможу, та і не знаю, як писати правильно, ніколи не умів цього і не любив. Але Бог знає, що Він хоче від нас. Я довго думав і молився, і Господь дав мені відвагу. Тоді я наважився написати про себе свідчення, як я жив і як змінилося моє життя.

   Мене звати Коля. У мене є мама, батько і брат – звичайна сім’я.

Свого дитинства я, можна сказати, і не пам’ятаю. У ньому нічого такого не відбувалося особливого. Я ходив в садочок і школу, кожні канікули мене відправляли в село. Пригадую, що я в дитинстві дуже любив спорт, ходив на спортивні гуртки, хоча спортсмена з мене не вийшло. Після дев’ятого класу мене відправили вчитися в училище на токаря. Через якийсь час я зрозумів, що училище – це не моє, а через півтора року мене виключили. Почалися компанії, друзі, цигарки, алкоголь, наркотики, дискотеки, дівчата, гулянки… Я міг по пару днів не приходити додому. Гуляти хотілося, але на це потрібні були гроші, яких в мене не було. Працювати я не хотів, тому почав красти, щоб гуляти. І так я проводив свої дні.

Лікарі зразу сказали, що я не буду ходити і в мене почалася депресія…

Одного зимового вечора ми з компанією були на квартирі, випивали і вживали наркотики. Так гуляли, що сусіди викликали міліцію. Ми їм не відкривали, вони почали вибивати двері. Я вже знав, що мене шукає міліція, то і кращого варіанту не придумав, як спуститися по громовідвідному проводу з сьомого поверху. Оскільки я був п’яний і під дією наркотиків, зірвався. Протягом якого часу друзів відпустили, коли вони мене знайшли під балконами, я не пам’ятаю. Вони мені казали, що відкривши очі, я попросив сигарету і знов знепритомнів. Отямився в лікарні на дев’ятий день в реанімації. Лікарі зразу сказали, що я не буду ходити і в мене почалася депресія… Я побув в лікарні два місяці. До мене приїхав друг і забрав додому. І почалося нове життя. Мені виповнилось тільки двадцять років і я – вже інвалід.

Почали заходить друзі, ми вживали алкоголь і наркотики, ще один друг подарував мені кальян. В такому стані я жив десь чотири роки. За цей час я ні разу не був на дворі. Мені було все одно, що буде завтра. Друзі і випивка – це все, що мене цікавило, мені здавалося, що це добре. Через те, що я нічого не робив, почалися пролежні, проблеми з ногами і суглобами (вони «пішли на сторону»), з нирками виникало дуже багато проблем, почалися операції, і ще цукровий діабет на додачу. Я нікого не виню, бо сам до цього йшов, що хотів, те і маю. Тоді я не бачив іншого виходу. Я не хотів, щоб мене бачили в такому стані мої друзі. Тепер я розумію, що то була помилка, тоді ж не розумів, що треба було займатися, але я втратив свій час.

Одного дня до мене приїхала сім’я Больчуків, Сергій і Наташа розповідали про себе і про Бога. Я з ними не говорив, а розглядав шпалери на стіні і чекав, коли вони вже поїдуть, щоб викурити цигарку. Через якийсь час Сергій Івашко і Вадим Гайдук привезли мені ліжко (бо я спав на дивані) і візка, хоча я нікуди не збирався з ними їхати, бо думав, що в мене і так все добре. Вони мене запрошували на реабілітацію. Я десь через рік погодився. Вадим займався зі мною, але він нічого не зміг зробити, бо вже ноги пішли на бік і дуже стали ламкі кістки.

Почали розказувати, що є нове життя, не тільки темрява, а ще є і світло.

Невдовзі мене запросили в табір для людей з інвалідністю, мені там сподобалось. І коли я їхав додому, то вже знав, що почну читати Біблію. До мене почали заходить Сергій і Юля Івашко, сім’я Больчуків. Вони на багато речей мені відкрили очі. Почали розказувати, що є нове життя, не тільки темрява, а ще є і світло. Що є Ісус Христос, якій помер на хресті за мої гріхи та пролив свою святу кров за мене. Пройшов час, я так і читав слово Боже. Через якийсь період покаявся, прийняв в своє серце Ісуса Христа. Сестра в Христі, її звати Катя, пройшла зі мною навчання з підготовки до хрещення. 13 грудня 2009 році я прийняв Хрещення і став членом церкви “Фіміам”. Мені довірили маленьке служіння в церкві. Я запрошую людей з інвалідністю на зібрання та домашні групи.

Змінився я і змінився круг друзів.

Я часто згадую, як вперше був з віруючими людьми на природі. Як в них все було гарно, у всіх був чудовий настрій, цікаві ігри. Я собі думав і дивувався, як люди можуть так відпочивати без алкоголю і наркотиків. А тепер розумію, що людині, яка знає нашого Господа і любить його, не треба ніяких допінгів, щоб радіти життю. На тій квартири нас було шестеро, трьох стали віруючими. Знаєте було дуже цікаво, як я сказав своїм друзям, що я більше не п’ю і не вживаю наркотиків, то і друзі пропали, перестали заходить, але я не разу не пошкодував. Змінився я і змінився круг друзів. Я тепер розумію, друг не той, що несе випивку чи наркотики, а друг той, що до тебе подзвонить і підтримає, чи просто поговорить, чи зайде.

Таке може зробити тільки наш Господь!

Вже пройшло сімнадцять років і вісім місяців після мого падіння з сьомого поверху. Моє життя змінив Бог. Може хтось спитає, а що Він змінив? Ти як сидів на візку, так і сидиш… Можу вам відповісти. Бог полюбив мене, дав мені спасіння, витягнув мене з ями, в якій я був. У мене не часто є можливість бути в спільності з церквою, бо робляться пролежні і я не можу виїхати. Сестра в Христі, Іра, запропонувала мені читати книги. Раніше я взагалі не читав, і зараз не хотів, але пообіцяв, що буду читати. Почав читати, і мені це сподобалося. Таке може зробити тільки наш Господь! Дякую, Боже, що ти достукався до мого серця. Я дуже вдячний своїй мамі, вона весь час допомагає мені. Дякую. Я не знаю, чи хтось захоче тратити свій час, щоб прочитати цю історію мого життя, але хочу бути корисним Богу і людям.

Дякую!