Право на життя

#Право_на_життя

– Пишіть відмову від вагітності і йдіть на аборт, – усе, що почула Наталя Больчук від лікарів, коли прийшла ставати на облік у жіночій консультації. Так, вона очікувала попереджень, як небезпечно їй народжувати в такому стані, направлень на безкінечні обстеження, осудливих поглядів медперсоналу. Однак зовсім не очікувала, що їй запропонують позбутися такої бажаної дитини…

Коли мрії не збуваються…

Наталка завжди хотіла мати велику сім’ю. В той час, як інші дівчата говорили, що наважаться на одну, максимум, двох дітей, вона мріяла про п’ятьох. Її чоловік Сергій зростав у багатодітній родині, тому розумів це бажання. І коли через рік після одруження у пари народився син Любомир, обидвоє були надзвичайно щасливі.

Проте менше, ніж за 3 роки, у 2001-у, всі їхні мрії та плани на майбутнє зруйнувала автомобільна аварія. Чоловік та син не отримали серйозних травм. У жінки ж діагностували травму хребта на рівні шийного відділу. Це означало, що вона не лише назавжди втратить здатність ходити самостійно, відчувати більшу частину тіла, але й навіть не зможе вільно володіти руками.

Перші місяці після тієї прикрої пригоди молода сім’я провела в одній із львівських лікарень. Коли Наталі дозволили бувати на свіжому повітрі, чоловік саджав її в інвалідний візок і вони разом проводили час у парку біля медзакладу. Якось на прогулянці жінка зізналася Сергію, що дуже хотіла б народити дівчинку… І назвати її Мар’яною, бо в цьому імені поєднуються два біблійних – Марія та Анна.

– А як би ми назвали сина? – Запитала вона.

Пара довго обговорювала різні варіанти, коли раптом Сергій сказав:

– Рафаель! ЕЛЬ – це БОГ, а рафа – зцілювати. Хай наш син проголошує, що БОГ є ЦІЛИТЕЛЬ.

Саме в той момент у Наталі з’явилася впевненість – у них обов’язково буде син…

 

Ризикнути ціною власного життя

Наступні два роки подружжя провело в лікарнях та санаторіях. По тому ж повернулися до Луцька. В Наталі був дуже важкий період. Вона постійно хворіла, мала запалення нирок, що давало температуру до 38-39°C.

Одного разу під час візиту до гінеколога, жінка поміж іншим зауважила, що дуже б хотіла народити дитину. Лікарка подивилася на неї здивовано-переляканими очима і відповіла:

– Наталка! Навіть не думай! У тебе може розвинутися ниркова недостатність, ти не витримаєш і помреш. Дякуйте БОГУ, що у Вас хоча б одна дитина є!

То був 13 рік відновлення незалежності України після її довгого перебування в складі Радянського Союзу. А там, як відомо, «інвалідів» не було. Тому й не дивно, що таких термінів як ‘фізична реабілітація’ чи ‘ерготерапія’ лікарі мало або й зовсім не знали. Про повноцінне життя людей із інвалідністю, а тим паче вагітність жінки з тетраплегією (параліч чотирьох кінцівок), мова взагалі не велась. Тож лише один фізіотерапевт сказав Наталці з Сергієм, що народити буде надзвичайно важко… І все ж – то реально. Ці слова хоча б трохи їх підбадьорили й дали розуміння, що таке бажання є адекватним.

І ось навесні 2003-го року БОГ відповів на молитви подружжя – вони завагітніли. Спершу жінка трохи злякалась. За професією вона медсестра, тому чудово розуміла всі ризики для життя і власного, і своєї дитини: низький гемоглобін, проблеми з нирками, відсутня чутливість до грудного відділу, тобто неможливість зрозуміти, чи рухається малеча…

«Пишіть відмову від вагітності і йдіть на аборт!»

Неабияким випробуванням став для Сергія і Наталі візит до жіночої консультації. Лікарі були суворо налаштовані, а дехто поза очі говорив:

– Він хоче смерті своєї паралізованої дружини? Це план, щоб її позбутися? Як він міг допустити цю вагітність?

Зрештою, що казати про лікарів. Вони намагалися перестрахуватися й не хотіли брати на себе відповідальність. А Наталі, як і слід було очікувати, відразу наказали:

– Пишіть відмову від вагітності і йдіть на аборт.

Яким же ж було їхнє здивування, коли подружжя пояснило, що ця дитина бажана і вони не хочуть штучного переривання. В безвиході медпрацівники почали відмовлятися ставити її на облік. Наталі до сліз боліло таке «відфутболювання»… Тож жінка молилася і просила, щоб БОГ був її лікарем та провів через усю вагітність.

 

Київ чи Луцьк?

Впродовж перших трьох місяців токсикоз був просто нестерпний. Майбутня мама не могла нічого їсти – лише пила кефір та їла мандарини. А відтак, схудла на 10 кілограмів. До того всього додалася хвороба нирок та низький тиск. І поки Наталя виношувала вагітність, Сергій справді носив її на руках.

Однією з небагатьох лікарів, які підтримали родину в той час, була луцька гінекологиня Ольга Тригуб. Та все ж був період, коли Наталя вирішила, що народжувати ліпше в Києві. Сергій сконтактував із відповідним спеціалізованим центром, пояснив, що має паралізовану дружину зі складною шийною травмою, і запитав, чи є можливість у них народжувати. На протилежному кінці дроту тільки запитали, чи може жінка ходити. Спеціалісти закладу не мали жодного уявлення про всю складність та наслідки ушкодження спинного мозку на рівні шийного відділу. Згодом вони зовсім відмовили в тому, аби дитина пари з’явилася на світ у них…

Тоді подружжя вирішило все ж народжувати в Луцьку. Коли на сьомому місяці вони знову прийшли в жіночу консультацію, лікар сказав:

– Ну, що, будемо виношувати вагітність!

На що втішені Сергій з Наталею відповіли, що робили це впродовж усіх крайніх місяців. Разом із тим, вони дуже тішилися, що керівництво медзакладу почало сприймати їхній випадок серйозно та залучило найкращих спеціалістів.

Зрозуміло, що про природні пологи не могло бути й мови, тому почали готуватися до кесаревого розтину. Жінка боялася цієї операції, чудово розуміючи, що вона може закінчитися будь-чим. Крім того, хвилювало питання, чи народиться здоровою дитина?

 

«Вітаємо! У Вас – син!»

Рафаель з’явився на світ 6 січня 2004 року з ідеальною вагою в 3450 грамів та без жодних проблем зі здоров’ям. Коли Наталя прокинулася від наркозу і дізналася, що з сином усе добре, її радості не було меж. Сергій упродовж усього цього часу спостерігав за операцією. Коли дитина народилася, він відразу ж кинувся до педіатрів питати, чи все з нею добре. А зрозумівши, що загрози для життя малечі немає, повернувся підтримувати дружину.

Наталка два місяці відходила від пологів – втрата крові, запалення легень, велика слабкість, довгий час у реанімації… Однак поступово, крок за кроком, вона почала оговтуватися. І зрештою змогла насолоджуватися такою бажаною й насправді подарованою БОГОМ дитиною.

До цього часу вони з вдячністю згадують тодішнього головного лікаря Пологового будинку Михайла Токарчука, на жаль, уже покійного заввідділення анестезіології Миколу Філіпчука, заввідділення жіночої консультації Любов Ларіну, а також гінекологиню Ольгу Тригуб. Саме вони ризикнули зробити те, чого побоялися київські спеціалісти.

 

Випускник – 2021

Рафаелю ж нині 17 років. Він закінчує 11 клас та мріє стати дизайнером. Щодо Сергія з Наталею, то вони зізнаються: народження молодшого сина – дало старт задуму побудувати Реабілітаційний комплекс «Агапе Україна». Адже через це диво БОГ зміцнив їхню віру. Показав, що ВІН із неможливого робить можливе.

Багато людей на Волині та в усій Україні знають про родину Больчуків, які через власну трагедію вирішили допомагати людям із інвалідністю, побудували Реабілітаційний комплекс «Агапе Україна», проводять безліч заходів для  тих, хто має серйозні проблеми зі здоров’ям. Однак зовсім небагато людей знають про це диво.

Категорії